Ковальчук Ірина Миколаївна- Адвокатка, яка здійснює самостійну незалежну професійну діяльність. Кандидат юридичних наук. Тема дисертації «Публічне адміністрування обігу земель сільськогосподарського призначення в Україні». Викладач вищої кваліфікаційної категорії ВСП «Новокаховський фаховий коледж ТДАТУ імені Дмитра Моторного».
Голова методичного об’єднання викладачів юридичних дисциплін і правознавства Херсонської області. Членкиня-кореспондентка Громадської організації «Академія адміністративно-правових наук». Авторка книги-щоденника «Мої діти війни. Рік надії».
-Ірино, коли ви зрозуміли, що обрали свою професію — це було покликання чи свідомий вибір?
Від невдачі до покликання – саме так відповім на запитання – чому обрала професію юриста. Я абсолютно серйозно збиралася бути вчителькою. Бачила себе в класі, з покажчиком у руках та стосиком зошитів. Але іспити в педагогічне училище я провалила – математика ніколи не була моєю сильною стороною. Тоді мені здавалося, що це катастрофа. Я почувалася точнісінько як героїня фільму «Королева бензоколонки». Пам’ятаєте Людмилу Добрийвечір? Вона все життя мріяла танцювати в балеті на льоду, а опинилася на заправці серед вантажівок і розлитого пального. Вона не змінила мрію — вона змінила напрямок своєї енергії. «Я не зрадила мрії, я просто змінила професію», — казала вона. І я зробила так само. Життєвий досвід показав – це було найправильніше рішення у моєму житті. Та й педагогічній діяльності таки знайшлося місце. Я викладач вищої кваліфікаційної категорії та викладаю юридичні дисципліни студентам ВСП «Новокаховський фаховий коледж ТДАТУ імені Дмитра Моторного».
-Який момент у вашій кар’єрі став переломним?
Знаєте, мені важко виділити один-єдиний конкретний момент, який можна було б назвати «переломним». Професія адвоката — це не кіно, де все вирішується однією палкою промовою в суді. Насправді, наша робота — це суцільний ланцюг викликів, які ми приймаємо та долаємо щодня. Кожна справа, з якою я стикаюся, — це окремий іспит на витривалість, інтелект та емоційну стійкість. Переломним стає не якийсь день у календарі, а внутрішня трансформація, яка відбувається постійно.
Кожна виграна справа — це не просто успішний юридичний результат. Це цеглинка у фундамент мого професіоналізму. З кожним позитивним рішенням я відчуваю, як стаю сильнішою та впевненішою у власних силах. Те, що вчора здавалося непереборною перешкодою, сьогодні стає робочим завданням. Кожен складний процес загартовує характер і відточує майстерність.
Коли розумієш, що від твоєї стратегії та слова залежить доля людини, це змінює тебе назавжди. Можна сказати, що мій «переломний момент» триває вже роки. Це шлях постійного зростання, де кожна перемога додає твердості моїм переконанням і вірі в те, що я на своєму місці.
-Які виклики сформували вас як лідерку?
Моє лідерство не народилося в затишних офісах. Воно гартувалося там, де зникав ґрунт під ногами, а вибір доводилося робити щосекунди — не лише за себе, а й за тих, хто поруч. Я маю трьох дітей. Бути мамою — це щоденний іспит на стратегічне мислення. Це навчило мене зберігати спокій у центрі шторму. Але це лідерство було б неможливим без мого чоловіка. Він — моя опора, людина, яка не просто підтримує, а й спрямовує мене у найважчі моменти. Наш союз — це партнерство не лише в житті, а й у професії. Ми обидва адвокати, і цей спільний фаховий погляд на світ допомагає нам вистояти. Моя родина з півдня України. З провінційного селища Козацьке на березі нині зруйнованої Каховської ГЕС. Життя на рідній Херсонщині під час окупації стало найвищим іспитом на цінності. Коли чоловік пішов захищати країну в лавах ЗСУ, моє лідерство набуло нових граней. Я мала бути водночас і захисницею для дітей, і надійним тилом для нього. Саме в цей період з’явилася моя книга «Мої діти війни. Рік надії». Вона стала моїм способом трансформувати спільний біль і тривогу у слово, що дає надію іншим. Це був мій акт професійного та людського спротиву.
Розпочати все з нуля на новому місці після виїзду з окупації — це виклик моїй ідентичності як адвокатки. Потрібно було заново доводити свою експертність, будувати репутацію в новому середовищі, маючи за плечима лише свій досвід і незламну волю. Але саме це підтвердило: лідерство — це не стіни кабінету, це внутрішній стержень, який неможливо відібрати.
Як лідера, мене сформували не успіхи, а здатність підніматися після ударів долі. Моє лідерство — це результат великої любові, професійної єдності з чоловіком та досвіду, який ми пройшли разом. Я приходжу в залу суду як людина, яка знає, що таке справжня ціна захисту — і на полі бою, і в правовому полі.
–Що для вас означає звання «Найкраща українка в професії»?
Для мене це визнання — не про амбіції чи кар’єрні щаблі. Це символ регенерації та незламності. Коли ти адвокатка з окупованої Херсонщини, мама трьох дітей, яка в один момент втратила звичне життя, дім і практику, таке звання стає підтвердженням того, що ворог може відібрати стіни, але не може відібрати твою професійну гідність і знання.
Це звання для мене — про три ключові речі:
1.Перемога над обставинами. Це доказ того, що можна виїхати з окупації з однією валізою, розпочати роботу на новому місці й не просто «вижити» в професії, а стати в ній кращою. Це мій особистий «фронт», де я щодня доводжу, що українська жінка здатна відновитися після будь-якого удару долі.
2.Голос мого краю. Приймаючи цю нагороду, я відчуваю себе голосом своєї Херсонщини. Це можливість нагадати всім, що за кожним професійним успіхом сьогодні стоїть важка історія вибору, боротьби та віри. Моя книга «Мої діти війни. Рік надії» — це теж частина цього звання, адже справжня «найкраща українка» — це та, яка трансформує свій біль у допомогу та надію для інших.
3.Відповідальність бути прикладом. Кожна виграна справа зараз робить мене сильнішою та впевненішою. Це звання зобов’язує мене бути взірцем для тих колег, які зараз теж проходять через випробування війною, показуючи: ми не просто юристи, ми — захисники справедливості, яких неможливо зламати. Бути найкращою в професії сьогодні — це означати, що ти вірна своїм цінностям, своїй країні та своїй справі, попри будь-які виклики. Це нагорода для всіх українських жінок, які тримають свій стрій, де б вони не опинилися.
-У чому полягає ваша соціальна місія сьогодні?
Моя соціальна місія: захист, виховання та відбудова. Сьогодні я не розділяю свою професійну діяльність і громадянську позицію.
Моя соціальна місія — це багатогранне служіння, спрямоване на те, щоб наше майбутнє було не просто вільним, а справедливим і професійним. Головне моє завдання як матері — виховати своїх трьох дітей справжніми людьми та патріотами. Я хочу, щоб вони не просто жили в Україні, а розуміли її цінність і вміли її творити. Ця місія масштабується і на мою роботу зі студентами та молодими колегами. Я прагну виховати нове покоління юристів справжніми професіоналами, для яких верховенство права — це не сухий термін з підручника, а внутрішній кодекс честі.
Моя книга «Мої діти війни. Рік надії» стала не лише щоденником пам’яті, а й інструментом допомоги. Я прийняла рішення розповсюджувати її за донат у благодійний фонд «Таблеточки». Це мій спосіб перетворити розповідь про біль війни на реальну допомогу дітям, які борються з онкологічними захворюваннями. Я вірю, що добро має бути дієвим.
Професійно моя місія сьогодні зосереджена на двох фронтах:
Військове право: Я практикую в цій сфері, щоб захищати права наших
солдатів. Мій чоловік служив у ЗСУ, тому я як ніхто інший розумію
потреби захисників і вважаю своїм обов’язком забезпечити їм надійний
юридичний тил.
Відшкодування збитків: Я активно займаюся позовами щодо
відшкодування збитків, завданих росією внаслідок бойових дій. Це мій
внесок у те, щоб агресор відповів за кожну вкрадену мрію та кожну
зруйновану домівку, зокрема і на моїй рідній Херсонщині.
Моя місія — це щоденна праця над тим, щоб кожна виграна справа, кожна вихована дитина і кожен зібраний донат наближали нас до країни, де панує Закон і Людяність. З кожним таким кроком я стаю сильнішою та впевненішою, знаючи, що я на своєму місці.
-Яке послання ви хочете передати жінкам України?
Моє послання жінкам України: «Ви — джерело незламної сили» Мої любі українки, як жінка, яка пройшла через окупацію, залишила рідний дім на Херсонщині з трьома дітьми та починала життя з нуля, я хочу сказати вам лише одне: ніколи не дозволяйте обставинам визначати вашу долю.
Ваша слабкість — це ваша сила. Звучить досить банально, але так воно і є. Шукайте опору та будьте опорою. Цінуйте тих, хто поруч. Ставайте сильнішими з кожним викликом Кожен прожитий день, кожна подолана перешкода мають робити вас сильнішими та впевненішими. Ми з вами — покоління жінок, які пишуть нову історію України.
Моє послання просте: не бійтеся починати з нуля у будь-якому віці. Ваші знання, ваша віра і ваша любов — це те, що ворог ніколи не зможе окупувати. Вірте в себе так, як я вірю в кожну з нас. Ми не просто виживаємо — ми перемагаємо і творимо майбутнє!