Леся Королик-Бойко – амбасадорка української культури і мистецтва, почесна амбасадоркаІвано-Франківська, активна культурна і громадська діячка, співачка, диригентка, просвітянка, волонтерка, засновниця, організаторка і голова журі міжнародних мистецьких фестивалів-конкурсів, солістка ізаступниця регента в церковному хорі при римо-католицькій церкві Святого Секонда (м. Губбіо, Італія), Посол Миру, лавреатка VI Національної премії «Найкраща українка в професії 2024» (10 найкращих жінок у професійній діяльності), лавреатка І ступеня та володарка ордену «Золота зірка імені Квітки Цісик», заслужена діячка естрадного мистецтва України, голова культурно-просвітницької асоціації «Mist-IlPonte» (Італія) і Міжнародної організації «Поступ жінок-мироносиць у діаспорі», членкиня Координаційної ради ГО «ВО «Поступ жінок-мироносиць», ГО «Федерація жінок за мир у всьому світі», Правління творчої спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України», Ради Івано-Франківського міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.
Цей випуск нашого журналу присвячений лауреаткам VI Національної премії «Найкраща українка в професії 2024».
Сьогодні наша героїня – це жінка-українка, яка своєю безмежною любов’ю до рідної країни гуртує українців у різних куточках нашої планети, яка з гордістю несе у світ наші національні й духовні цінності, через свою пісню і слово відкриваючи серця людей з різних країн до української культури,співуча «пташка» з Прикарпаття, артистка з українською душею, для якої популяризація рідної культури не має кордонів…
Пані Лесю, весною Ви стали лавреаткою VI Національної премії «Найкраща українка в професії 2024», отримавши відзнаку «Амбасадор української культури і мистецтва». Поділіться з нами, що для Вас означає бути амбасадоркоюнашої культури за кордоном, і що завдяки своїй творчості намагаєтесь донести до іноземців?
Я безмежно щаслива бути амбасадоркоюукраїнської культури і мистецтва – нести українську культуру у світ, популяризувати, розвивати й зберігати національні цінності та надбання, що залишили нам наші пращури, а бути амбасадоркою за кордоном – це ще й налагоджувати міжнародні зв’язки.
Крім того, що співаю, я ще й організовую різні міжнародні мистецькі проєкти задля єднання українців у всьому світі у любові до української культури. За час війни Україну пізнав весь світ. І не лише через те, що наші захисники так мужньо виборюють свою землю, а й через мистецтво, бо проводяться благодійні концерти, виставки, зустрічі, презентації видань. І це тішить, адже до цього часу за кордоном дуже мало знали про Україну, зокрема, в Італії, де я знаходжусь. Але все змінюється завдяки українській діаспорі, нам, українцям, і завдяки такій посильній праці, тому що ми день і ніч тут працюємо, щоб підтримати наші ЗСУ, щоб надати допомогу всім, хто цьогопотребує, у рідній країні, біженцям тут, а також зміцнити та утвердити ім’я України у світі та розширити кордони української культури. Ось це і є моя місія, як амбасадорки, – бути частинкою України у світі.
Ви дуже багато подорожуєте та маєте досить насичене творчими подіями життя. Над якими проєктами зараз працюєте і які з них хотіли б втілити у майбутньому?
Я – українка, яка є культурною громадською діячкою та має дуже багато і мистецьких планів, і громадських зобов’язань. Звичайно, проводяться йорганізовуються різні мистецькі фестивалі, конкурси тощо. До 210-річчя від дня народження Тараса Шевченка упродовж року з українськимигромадами проводила міжнародну акцію «Тарасова верба», ініціатором якої є голова Всеукраїнського об’єднання «Поступ жінок-мироносець» Зоя Ружин, а я – керівниця цього проєкту. Намайбутнє мені б дуже хотілося, щоб «Тарасова верба», як символ українських національних цінностей, росла у кожному куточку й України, і закордоння. Адже там, де є слово Великого Кобзаря, там є й Україна. Мої плани на майбутнє – продовжувати цю важливу акцію, проводити міжнародні мистецькі проєкти, єднати українців увсьому світі з вірою у Перемогу!
Вже понад 20 років Ви живете на дві країни – в Україні та Італії. Як змінювалось ставлення італійців до українців за цей період і як вони сприймають нашу культуру?
Звичайно, що з приїздом українців до Італії, італійці пізнали більше нас, тому що у 2000 році вони не знали, хто такі українці, називали нас русами. Коли я їм розповідала, що Україна – це незалежна країна, що має свою культуру, мову, традиції, звичаї, обряди, то вони були дуже здивовані. Вони не знали наших видатних митців, та і по цей час, мушу засмутити, не знають нашої музичної культури. Наприклад, тут, в Італії, на початку 1900-х років була Соломія Крушельницька. У той період у тому регіоні про неї знали, але виїхала Крушельницька, забулося, пройшли роки – і ось уже ніхто і не пам’ятає. Пам’ять про неї відновлюють наші українці.
Звичайно, що ми проводимо тут і наші свята:Великдень, Різдво, День Незалежності, Миколая, щоб донести до італійців і наші пісні українські, іколядки, і щедрівки, і гаївки. Вони здивовані й зачаровані, коли бачать те красиве різноманіття нашого українського вбрання, вишиванок. Ось так ми відкриваємо Україну світу, в цьому випадку Італії, знайомимо з українцями, як високодуховною нацією, що має невичерпну культурну скарбницю. І от ті благодійні концерти – це знайомство з нашим мистецтвом. Тут знають Чайковського, але не знають про наших неперевершенихкомпозиторів. Отож, ми зобов’язані продовжувати цю роботу, особливо під час війни, коли ми всі співаємо, танцюємо, декламуємо… Адже Італія нас пізнала. І є вже навіть такі італійці, які знають українські народні пісні. І це не може не тішити.
Проте ще дуже–дуже багато треба працювати, щоб донести їм й Івана Франка, і Лесю Українку, і того самого Тараса Шевченка. Ось тому роботище багато, але втішно, що нас уже знають, пізнають, нашими виробами цікавляться, їм подобається приходити на наші вечори, зустрічі, концерти… Загалом нас підтримують. І ти розумієш, що від цього залежить і наше сьогодення, і майбутнє.
На Ваш погляд, на чому варто зосередитися артистам і митцям з України у своїй творчості? Що порадите початківцям?
Я думаю, що кожний артист – митець. Все, що робить, робить з великою любов’ю: чи співає, чи грає, чи танцює, чи пише. І от та любов відображається у пісні, у музиці, у картинах. І коли ми, артисти, співаємо, ми вкладаємо частинку своєї душі. І найголовніше – донести душу пісні, тому що коли ти не переймаєшся тим, про що співаєш, то пісня просто не буде мати того енергетичного забарвлення, сенс пісні не дійде до серця слухача. Саме тому важливо, коли ти співаєш, вкладати душу. І початківцям раджу працювати над своїми здібностями, бо коли їхрозвивати, тоді ще більше й проявляється талант. Ну і коли ти вже досягнув чогось, не зупинятися, а навпаки, щоразу ще більше вдосконалюватися. «І кожен фініш – це, по суті, старт», – як писала Ліна Костенко. Кожний день приносить щось нове, нових людей, нові знайомства, нові проєкти, нові можливості, щоформують, розвивають і удосконалюють нас. Саме тому я наголошую молодим початківцям – все, що робите, робіть з любов’ю, вкладайте душу і Ваше Вас знайде.
Поділіться, будь ласка, з нами своїми мріями та заповітними бажаннями.
Ще дитиною я мріяла про велику сцену. І ця мрія здійснилася: нещодавно я відзначила свій 55-річний ювілей творчими імпрезами в Івано-Франківську та Києві! Щиро радію, що упродовж цих днів поруч зі мною були дорогі люди: моя родина, друзі, вчителі, викладачі, наставники, колеги, однодумці та шанувальники, з якими йшла і йду по життю всі ці роки. Тепер мрію про те, щоб якнайшвидше побачила світ книга про мій життєвий та творчий шлях, і я могла презентувати її в рідному Івано-Франківську, столиці та інших містах України та світу.
Моє найбільше бажання нині – звичайно ж, Перемога України, щоб мир та спокій запанували на нашій рідній землі! Все буде Україна, а значить – і ми!