Юлія Сак – заслужена артистка естрадного мистецтва України, актриса, кінорежисер, монтажер, композитор, поетеса, художниця. Автор та ведуча програми «Божий дар». Засновниця каналу «Зірка Фенікса ТV». Володарка багатьох Гран-Прі на міжнародних конкурсах. Лауреат декількох літературних премій і премії Сковороди за художній фільм, присвячений Сковороді. «ТОП 100 українців». 
Входить до книги рекордів України (кінематограф). Нагороджена багатьма орденами, золотою Пектораллю. Удостоєна титулу «Велика українка». Актриса року (2023 р. Франція, Ніцца). В її доробку 10 моновистав. Про актрису відзнята 7 документальних фільмів. Займається науковою діяльністю пов’язаною з феноменом геніальності. Видала 5 збірок віршів, книгу «Як розпізнати генія». Об’їздила з гастролями всю Україну. З 2015 року знімає авторські художні фільми.
Пані Юліє, 2-го жовтня відбулась премʼєра Вашого повнометражного художнього фільму «Україна — храм мого серця». Як відбувались його зйомки під час повномасштабної війни та що дарувало сили продовжувати зйомки?
Зйомки фільму проходили для мене легко та натхненно. Допомагало мені саме натхнення і біль, який переповнював мою душу після повномасштабного вторгнення. Мені треба було цей біль трансформувати у щось вічне та прекрасне, тому зйомки фільму були моїм порятунком. І це не перший випадок у моєму житті, коли мистецтво рятувало моє життя! Так, фільм вийшов драматичним, сповненим болю, який переживаємо ми всі Українці. А ще я захотіла для нашого фільму написати сама музику, і це зробила. Щастя від цього процесу я взагалі не можу передати словами. Якщо відверто казати, то більше всього на світі я люблю музику і з дитинства була лауреатом композиторських конкурсів два рази, але потім стала займатися іншім. І от знову любов мого життя заговорила в повний голос! Я щаслива! Музика звучить в мені завжди!
На що найбільше хотіли звернути увагу глядачів? Чи були сцени, які особисто для Вас були найскладнішими з певних причин?
Я хотіла передати психологічний стан душі українців, що переживають війну в тилу. Фільм ми робили не тільки для України, а і для Європи, і тому намагалися максимально правдиво показати реалії сьогодення, без прикрас та мудрувань. Щоб глядач сказав: «Вірю», і плакав теж справжніми сльозами, якими плакали ми – актори. І якими плачуть всі українці. Це психологічна драма, але з добрим кінцем, щоб все ж в душі у кожного лишилося світло надії. Ще я хотіла показати любов до України, віру у світле майбутнє нашої країни! Знімати складніше було сцени воїнів давнини, тому що зйомки проходили у спекотній літній день, а актори грали у важких костюмах, лаштунках, і з мечами. Ще мені, як оператору було дуже складно зловити в кадрі стрілу, яка летить. Також, можу відмітити сцени в полі з колосками. Ми їх знімали так само в спекотні дні, і втомлювалися навіть від дороги, а треба було далі ще працювати. Причому, на поле ми їздили 4 рази за тиждень. 
Поділіться, якою була реакція глядачів і якими враженнями після перегляду вони ділились з Вами?
Глядачі після показу фільму витирали сльози, і майже всі казали, що відчували ефект повної присутності в подіях, не могли стримати сльози. Хтось казав, що себе бачив у головних героях, чув свої слова, які говорив в перші дня війни. Хтось казав, що на деяких сценах від звуків вибухів, чи повітряної тривоги, здригався. Ще наш фільм назвали грандіозним проектом сучасності для душі і тим проектом, який потім буде частиною історії України.
Чи плануєте другу частину фільму або, можливо, є ідеї зйомок фільму іншої тематики?
Другу частину фільму знімати не буду. А от інші фільми знімала та продовжу знімати. Це ж мій 9-й художній фільм. У мене є кінематографічний рекорд в книзі рекордів України, я маю премії та лауреатства за наші фільми. В нас дуже великі плани і твори. Моя мама — Ольга Тичина-Яновська, письменниця, сценаристка, режисерка і в неї дивовижні твори: фентезі, мелодрами, драми, комедії, детективи. Я розумію, що всі її твори ми не відзнімемо (одного життя не вистачить), але декілька творів, які підуть за основу великих європейських кінопроектів, планую екранізувати!
