Наталія Бойчук-Дульгер,
соціальний педагог Теребовлянського академічного ліцею імені Ярослави Стецько.
-Наталіє, коли ви зрозуміли,що обрали свою професію-це було покликання чи свідомий вибір?
Це було поєднання і покликання, і свідомого вибору. Ще на початку свого професійного шляху я відчувала, що робота з дітьми для мене — це більше, ніж просто професія. Мене завжди хвилювали дитячі історії, їхні переживання, труднощі, з якими вони стикаються, особливо ті, кому потрібна підтримка і віра у власні сили.
З часом, працюючи в школі, я дедалі більше переконувалася, що саме роль соціального педагога дозволяє бути поруч із дитиною у важливі моменти її життя — допомогти, підтримати, почути і спрямувати. Кожна історія успіху учня, кожна дитяча усмішка після складної розмови чи вирішеної проблеми лише підтверджували, що я на своєму місці.
Тому сьогодні я можу впевнено сказати: спочатку це був свідомий вибір професії, але з роками він перетворився на справжнє покликання — бути людиною, яка допомагає дітям відчувати підтримку, віру в себе і знаходити свій шлях у житті.
-Який момент у вашій кар’єрі став переломним?
Переломним моментом у моїй кар’єрі став початок повномасштабної війни в Україні у 2022 році.
Після 24 лютого, коли агресію розпочали Збройні сили Російської Федерації, я чітко усвідомила: моя професія більше не може залишатися в межах стандартних посадових обов’язків. До школи прийшли діти внутрішньо переміщених осіб, діти військовослужбовців, діти, які пережили втрату або тривале очікування звістки про рідних. Змінився не лише контекст роботи — змінилася її глибина.
Саме тоді я перестала сприймати себе просто як соціального педагога і почала мислити як лідерка освітнього простору підтримки. Довелося швидко приймати рішення, ініціювати антикризові заходи, організовувати психологічну допомогу, координувати взаємодію з адміністрацією та батьками. Це був момент внутрішнього дорослішання — коли ти розумієш, що від твоєї стійкості залежить спокій дітей.
Ще одним переломним епізодом стала відверта розмова з дитиною, яка переживала глибоку самотність і втрату сенсу. Після цієї зустрічі я зрозуміла, наскільки важливо не просто проводити заходи, а будувати довіру. Саме тоді я остаточно обрала шлях не формальної роботи, а справжнього служіння дітям.
Ці моменти змінили моє професійне бачення: я навчилася діяти стратегічно, брати відповідальність і не боятися складних рішень. І саме тоді сформувалося моє переконання — лідерство народжується у кризі.
-Які виклики сформували вас як лідерку?
Мене як лідерку сформували виклики, які не залишали права бути слабкою чи байдужою.
Найпотужніший із них — життя й робота під час повномасштабної війни в Україні після 24 лютого 2022 року. В умовах агресії з боку Збройні сили Російської Федерації школа перестала бути лише місцем навчання — вона стала простором безпеки, стабільності й підтримки. До нас прийшли діти внутрішньо переміщених осіб, діти військовослужбовців, діти, які втратили близьких або чекають рідних з фронту. У цей момент я зрозуміла: лідерство — це не про статус, а про внутрішню стійкість. Коли ти маєш бути спокійною опорою для інших, навіть якщо сама проживаєш тривогу.
Ще один виклик — робота з дітьми в емоційній кризі. Самотність, занижена самооцінка, ризикована поведінка — це не теорія, а реальні історії конкретних дітей. Саме вони навчили мене сміливості говорити про складне, не уникати болючих тем і шукати рішення в команді. Лідерство тут — це відповідальність діяти вчасно.
Також мене сформувала потреба постійного розвитку. Освітній простір змінюється, і я усвідомила: якщо хочу вести за собою, маю сама навчатися, ініціювати нові проєкти, підтримувати колег, створювати атмосферу взаємодопомоги.
Усі ці виклики загартували мене. Вони навчили гнучкості, емпатії та стратегічного мислення. І сьогодні я впевнена: справжня лідерка — це та, яка навіть у найскладніші часи залишається світлом для інших.
-Що для вас означає звання « Найкраща українка в професії»?
Звання «Найкраща українка в професії соціального педагога» в межах Національної премії — для мене це передусім велика честь і ще більша відповідальність. Це не лише про професійне визнання. Це про довіру дітей, підтримку батьків і повагу колег. Це про щоденну невидиму роботу — розмови після уроків, підтримку в кризові моменти, пошук рішень там, де здається, що їх немає. Соціальна педагогіка в Україні має глибоке коріння, закладене такими видатними постатями, як Василь Сухомлинський та Антон Макаренко, які наголошували: у центрі освітнього процесу завжди має бути дитина. Для мене це не просто педагогічний принцип — це життєва позиція.
Бути найкращою — означає:
- чути дитину навіть тоді, коли вона мовчить;
- підтримувати, коли їй страшно чи самотньо;
- захищати її права відповідно до цінностей;
- працювати з родинами, які переживають складні життєві обставини;
- залишатися стійкою та професійною в умовах війни.
У часи великих випробувань соціальний педагог стає не просто фахівцем, а точкою опори. І якщо дитина, яка втратила віру в себе, знову починає мріяти — це і є найвища нагорода.
Для мене це звання — про місію. Про служіння суспільству через турботу про найцінніше — наших дітей. Про постійний розвиток, готовність навчатися новому, ділитися досвідом і бути прикладом людяності.
Якщо моя праця допомагає хоча б одній дитині відчути себе потрібною, почутою й захищеною — я вже щаслива у своїй професії.
-У чому полягає ваша соціальна місія сьогодні?
Сьогодні моя соціальна місія — бути опорою для дитини у світі, який став надто тривожним і нестабільним.
У час війни соціальний педагог — це не лише фахівець, а людина, яка допомагає зберегти дитинство. Моя місія полягає в тому, щоб кожна дитина — незалежно від життєвих обставин — почувалася захищеною, почутою та цінною.
Я бачу свою роль у трьох важливих напрямах.
Перше — підтримка і безпека.
Створити у школі простір довіри, де можна говорити про страхи, втрати, тривоги. Де дитина знає: її не засудять, а зрозуміють.
Друге — захист прав дитини.
Працюючи відповідно до принципів, які відстоює ЮНІСЕФ, я допомагаю дітям із вразливих категорій — внутрішньо переміщеним особам, дітям-сиротам, дітям з кризових родин — не втратити доступ до освіти, розвитку й можливостей.
Третє — формування стійкості.
Сьогодні надзвичайно важливо навчити дітей не лише знанням, а й життєвим навичкам: умінню справлятися з емоціями, будувати здорові стосунки, вірити у власні сили. У цьому я спираюся на гуманістичні традиції української педагогіки, започатковані такими постатями, як Василь Сухомлинський, для якого серце вчителя було головним інструментом виховання.
Моя соціальна місія сьогодні — не просто реагувати на проблеми, а допомагати дітям відчути внутрішню силу. Бо якщо дитина навчиться не втрачати віру в себе навіть у найтемніші часи — вона зможе побудувати світліше майбутнє для всієї країни.
-Яке послання ви хочете передати жінкам України?
Моє послання жінкам України — це слова віри, сили й вдячності.
Сьогодні українська жінка — це більше, ніж роль. Це мати й військова, педагог і волонтерка, лікарка й керівниця, берегиня родини й опора громади. Ви тримаєте тил, виховуєте дітей, працюєте, навчаєтесь, допомагаєте іншим і водночас знаходите в собі сили посміхатися.
Я хочу сказати кожній: ви сильніші, ніж думаєте.
Наша історія доводить це знову і знову — від легендарної Леся Українки до сучасних жінок, які творять зміни в освіті, культурі, медицині та обороні держави. Сила української жінки — у її гідності, витримці та здатності любити навіть у найтемніші часи.
Не знецінюйте себе. Не мовчіть про свої мрії. Дозволяйте собі розвиватися, навчатися, бути лідерками. Підтримуйте одна одну — бо коли жінки об’єднуються, народжується неймовірна енергія змін.
І ще одне важливе послання: дбайте про себе. Турбота про власний внутрішній ресурс — це не слабкість, це мудрість. Лише наповнена жінка може наповнювати інших.
Ми — покоління жінок, яке виховує нову Україну. І від нашої віри, стійкості й любові залежить, якою вона буде.
Вірю в кожну з вас.