Юристка за освітою, волонтерка, мати двох дітей і авторка шести книг — життєвий шлях Тетяни Шаповал поєднав досвід служіння людям, глибоку віру та творче покликання. Рік волонтерства в Африці, особисті втрати й нові початки стали для неї джерелом сили та натхнення. У своїх книгах і публічних виступах вона говорить про віру, надію і силу слова, яке здатне підтримати людину навіть у найважчі часи.
Тетяно, ви маєте юридичну освіту, досвід державної служби, волонтерства в Африці й водночас є письменницею. Як у вашому житті поєдналися такі різні, на перший погляд, шляхи?
– Писати я почала ще зі шкільних років. Вже тоді писала на різну тему та пробувала, промацувала різні жанри, шукала себе. Навіть писала різними почерками. Мені завжди було цікаво багато речей. Мріяла бути акторкою, співачкою і водночас писала вірші, п’єси, вистави, які ми ставили в школі, коледжі, в церкві. А юриспруденцію обирала не я, а батько. І хоч спочатку мені не хотілось, але вступивши на юридичний факультет, я здивувалась тому на скільки це також цікаво. І свої права та обов’язки повинен знати кожен свідомий громадянин держави. Треба сказати, що на той час я захопилась читанням детективів. А волонтерство це вже пізніше, значно пізніше, після випуску з університету. О, це ціла окрема історія.
Рік життя й служіння в Гані став унікальним досвідом. Що саме Африка навчила вас як людину і як майбутню авторку?
-Так і є, унікальний досвід. Таке буває раз в житті. Я взяла участь в програмі для студентів. Корпус волонтерів для молоді, для тих, хто ще не обтяжений сімейними узами та батьківськими обов’язками, адже це цілий рік. Волонтерство — це добровільна повністю неоплачувана робота. Все, що я мала — це спальне місце (і навіть не ліжко, оскільки ми спали на підлозі на килимках, які скручували щоранку після сну) та харчування. Іноді їли двічі на день, бо це ж Африка. Різні були моменти. Спочатку було важко, дуже важко. Десь перші кілька місяців. Не всі витримують, кілька хлопців повернулись додому в Корею, втекли. Я була одна україномовна. Разом зі мною жили в кімнаті ще 9 дівчат з Китаю та республіки Корея. Це були 2008-2009 роки. Робочий день, та який там робочий день, ціла доба. Дні були розписані так, що не було коли вгору глянути. Особливо, коли готувались до міжнародних молодіжних таборів. Коли я їхала до Африки, то була сповнена мрій, сподівань з оцим юнацьким максималізмом. «Приїду та врятую всю Африку.))» Але вона не потребувала моєї допомоги. Африка — самодостатня і прекрасна. Це я потребувала її допомоги. Цей рік в Африці навчив багато чому мене. Я побачила свої слабкості і водночас свою силу, яка й досі допомагає мені. До речі, вже завершила рукопис про цей волонтерський рік. Дай Боже, колись вийде книга. Такий собі непересічний досвід.
Ваша перша книга народилася з особистого болю після втрати мами. Чи можна сказати, що творчість стала для вас способом зцілення?
-Насправді, є таке в творчості. Дійсно, коли викладаєш на папері свої емоції, наче проговорюєш те, що розриває зсередини, тоді це збирає докупи свідомість. Це щось на рівні молитви. Медитації чи походу до психолога, якби зухвало не прозвучало. Хтось рятується музикою, живописом, хтось веде щоденник, куди викладає усі свої переживання і радості, після цього почуваючи полегшення. А хтось пише твори…
На жаль, мама померла дуже молодою в 54 роки. Так, вона чула мої виступи, читала мої вірші в газетах. Але перша книга з’явилась після того, як Бог її забрав. Мені дуже шкода, що мама не побачила мою першу видану книгу. Але іноді потрібно пережити щось дійсно болісне і важке, щоб відродитись новою людиною. Перлина народжується крізь біль молюска.
Сьогодні ви — мати двох дітей, успішна фахівчиня та авторка шести книг. Як вам вдається поєднувати професію, сім’ю і творче життя?
-По-різному. Іноді це все йде природньо і легко. У мене є одне правило: «пиши, доки пишеться, бо так буде на завжди». Коли пишеться, пишу, а в інший час багато читаю. Насправді, я б хотіла більше встигати. Хоч часто рідні, знайомі зі здивування запитують, коли я все це встигаю, а я з усмішкою відповідаю, що нічого не встигаю.))
Багато ваших творів наповнені вірою, світлом і надією. Яку місію ви відчуваєте як письменниця саме в час війни?
-Ну Ви вже все сказали самі: передати віру, світло надію, а ще тепло.
Ви активно берете участь у фестивалях, благодійних заходах, підтримуєте ЗСУ та даруєте книги бібліотекам. Що для вас означає служити Україні через слово?
-Слово має величезну силу. Воно може підняти хворого на ноги, а може вбити. На початку було Слово і Слово було в Бога і Слово було Бог. Так, я людина. Яка вірить в Бога. І сила Бога в Його Слові. Як можна прийняти великого Бога в наше маленьке серце? Це прийняти Його Слово. Слово — це зброя сильніша за автомат. Віра має величезну силу, людина віруюча може долати багато проблем, перешкод. Натомість зневірена людина не те, що воювати навіть дихати не може. З’являються психічні розлади, панічні атаки. Віра, надія дуже важливі. Віруючі люди навіть не бояться смерті. Але не болю. Біль це звісно страшне. Не дай Боже, комусь пройти страшні тортури. Я про те, що віруючі люди вірять в життя після смерті.
Що б ви порадили жінкам, які бояться почати новий шлях — у творчості, професії чи житті загалом?
-Щоб я порадила? У мене було кілька разів, коли я починала все спочатку. Вивчилась на юриста, вийшла заміж за священнослужителя євангельської церкви, де служителі тільки служать в церкві і не повинні працювати за гроші. Так минуло 10 років, за цей час вже кілька разів змінились закони, які я вчила в університеті. Часи змінились. І я почала все спочатку. Звісно були сумніви, було страшно, були люди, які бажали мені програти і чекали, коли я впаду. Але в той час мене підтримали батьки, сестра і чоловік. А ще, попри погані слова в мій бік, я вірила, що Бог зі мною, що Бог мене не покинув. Почала штудіювати нові закони, щось повторювати, щось вчити, здала екзамени і пішла на конкурси на держслужбу. Пройшла. Стала головним спеціалістом в АМКУ, потім мене запросив Київводоканал на роботу, вийшли з друку перші книги, пішли конкурси, фестивалі, презентації, вступила в Національну спілку письменників України, вчусь на актора дубляжу, маю купу запрошень вступу в інші творчі організації.
Чи я маю щось радити жінкам? Я можу побажати просто робити перший крок, попри все і Бог на зустріч Вам відправить потрібних людей. Головне не стояти/сидіти на місці. Ідіть попри страх, попри слова тих, хто знецінює Вас.
Доки не спробуєте, не дізнаєтесь на що Ви здатні.