Про неї можна багато говорити та писати. Але найбільше її характеризує фраза: «Вона повертає надію тим, хто її втратив». Колишня бізнес-woman стала волонтеркою за покликом серця та душі, щойно почалися події на Майдані та Донбасі. Саме вони внесли свої корективи у життя багатьох людей. Життя з чистого листа, останні краплі надії та шанс на мирне завтра без звуків вибухів… Багато з цих людей знають героїню цього інтерв’ю як Ксюшу Київську (Оксану Лазебник) – волонтерку з великим серцем та Людину, яка підтримає у складних ситуаціях. «Чужої біди не буває», – запевняє Ксюша, та щоразу допомагає тим, чиї історії життя назавжди змінені через події на Сході України.

 

Пані Оксано, розкажіть, будь ласка, як прийняли рішення стати волонтером. Чи розуміли тоді, що це змінить Ваше життя?

За мене все вирішило моє серце. Я не могла залишитися осторонь, коли почалися події на Майдані у грудні 2013 року: після перегляду новин поїхали у супермаркет за всім необхідним для кухні Майдану, завантажила свій джип «під зав’язку» і під’їхала до Михайлівського Собору. Поки хлопці розвантажували авто, я була на кухні. З того вечора я майже постійно була там. 14 грудня 2013 року – день, який змінив моє життя.

Чи розуміла я тоді, що стану волонтером? У мене не було часу, щоб думати над початком волонтерської діяльності – я просто відчувала потребу допомагати тим, хто цього потребує, і робила задля цього конкретні кроки. Не до роздумів тоді було… Але зараз через 7,5 років після того дня з упевненістю можу сказати: я упевнена у тому, що правильно зробила, коли відкинула все та почала робити те, що підказувало мені  моє серце.

 

Коли усвідомили, що Ваше життя вже не буде таким, як до Майдану?

З початком Майдану… Все відходить на другий план, коли населення твоєї країни прагне творити майбутнє. Відчуття власної приналежності до народу та прагнення бути поряд з цими людьми дозволили ще більше розставити пріоритети. Так з’явилася Ксюша Київська, яка чує та відчуває біль кожного, для кого Україна, її цілісність та свобода – невід’ємна частина власного життя та складова щастя.

 

Що було найскладнішим під час допомоги постраждалими під час подій на Донбасі?

Найскладнішим було бачити в очах цих людей біль за НАШУ країну та занепокоєння питанням «Яким же буде майбутнє НАШИХ дітей?». Відчай, страх пережитого, втрата надії… І лише декілька крапель віри, що залишилася, й надії під назвою «ми, українці, впораємося». Це не тільки надскладно, бачити очі цих людей, але й дуже боляче. Болить, бо це – наша з вами країна і наші з вами діти, спільне майбутнє та одне на всіх теперішнє з вибухами на Донбасі.

На лінії розмежування є люди похилого віку, які не ходять. Вони також потребують нашої уваги та допомоги. Також особливо шкода дітей. Коли дивишся як залишаються діти сиротами, крається серце і болить. Так доля звела мене із Артемком, який став моїм прийомним сином. Це – син загиблого Героя, який віддав своє життя за Україну у липні 2015 року поблизу села Новолуганське на Донеччині, Олександра Кирилюка. Я не поверну йому батька, але спробую дати найкраще. Хлопчик мріє стати військовим, як тато. Серед моїх підопічних ще троє синів загиблих Героїв, які навчаються у військових ліцеях. Серце болить за всіх, але найважче, що всім ти фізично не можеш допомогти. На щастя, є інші добрі люди, які також не залишаються осторонь біди інших сімей. Доброта зігріває серця та лікує душі.

 

Про що мрієте?

Найзаповітніша мрія одна – закінчення війни на Сході України. Також мрію пройтися по Хрещатику з наймолодшими генералами України, якими, сподіваюся, стануть мої підопічні… А ще хочу, щоб ми не забували про тих, хто віддав життя за наше сьогодення та майбутнє. У кожної перемоги є свої імена. Бажаю всім любові та мирного неба над головою.

 

Від admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *